Вітання Аніме та манґа українською
Головна Новини Аніме Манґа Статті Кузня Шрифти Форум Лінки
Йокай монстр

Авторизація
 

39 і 9 – фанфік

Світ: Clover
Персонажі: Кадзухіко, Гінгецу, Ран, Суу, Коу, Шюу
Час дії: незадовго до початку третього тому

Коротко дзенькнув дзвінок.
– Я відчиню,– Ран підвівся й підійшов до дверей. За ними виявився Кадзухіко.
– Привіт,– чоловік весело махнув рукою в знак привітання. – А ти підріс.
Хлопець усміхнувся у відповідь. Раптом Рюу нахилився до нього, пильно вдивляючись в обличчя.
– Ти якийсь блідий, чи що? – Ран заперечно хитнув головою. – Ну, якщо так, то добре,– воєнний пройшов вглиб кімнати і плюхнувся у крісло біля Гінгецу. Підполковник, здавалось, не звернув на нього ніякої уваги.
– Чаю будете? – на запитання хлопця Кадзухіко кивнув головою. – Ви теж, Гінгецу-сан?
Дочекавшись, поки Ран вийде на кухню, Рюу повернувся до давнього друга.
– Я збираюсь звільнятись.
Гінгецу нарешті перевів погляд на Кадзухіко, але нічого не сказав. По хвилі мовчання Рюу не витримав.
– Ти що, так нічого й не відповіси?! Ніяк не зреагуєш?!
– А як мені, цікаво, реагувати? – підполковник стенув плечима. – Твої проблеми, яке мені до них діло?
– Як і завжди, у своєму стилі,– Кадзухіко роздратовано схрестив на грудях руки. – Тобі на всіх начхати.
– Вважай, як хочеш,– у Гінгецу однозначно не було настрою сперечатися.
Підійшов Ран.
– Ось, ваш чай,– хлопець подав чашку спершу Рюу, потім підполковнику.
– Дякую,– Кадзухіко відсьорбнув напою. – І відучись-но «викати». Ми ж не чужі.
– Гразд,– хлопець трохи знічено усміхнувся.
– Слухай, ти точно якийсь блідий,– воєнний безцеремонно поставив чай на бильце крісла і пильно глянув на Рана. – Ти не захворів?
Хлопець знову заперечно хитнув головою. Взявши свою чашку, він попрямував до буфету. Кадзухіко повернувся до Гінгецу.
– То що, тобі зовсім все рівно?! – не міг заспокоїтись він. – Ми ж, як-не-як, старі товариші!
– Слухай, Кадзухіко... – почав був уже добряче роздратований підполковник, але його слова перебив болісний дзенькіт битої порцеляни. Обоє воєнних вмить схопилися на ноги і кинулися на звук.
Просто перед буфетом, обличчям вниз, лежав Ран. Чашка, яку він до того тримав у руці, розлетілась на скалки, чай темною плямою розтікався паркету.
Кадзухіко підбіг першим, перевернув хлопця на спину. Той, здавалось, був непритомний. Його дихання зробилось уривчастим, приплющені повіки дрібно тремтіли, на лобі виступив піт. Приклавши до нього руку, Рюу майже одразу її відсмикнув.
– Та він же горить! Гінгецу, в Рана температура під сорок!
Підполковник лайнувся кріз зуби й підхопив хлопця на руки.
– Я віднесу його в спальню, а ти дістань аптечку,– коротко кинув він Кадзухіко і зник за дверима.

 

В кімнаті панував приємний напівморок.
– Ну, і що на градуснику? – підперши підборіддя рукою, спитав Рюу.
– Як ти і казав – під сорок,– Гінгецу поклав прилад в аптечку. – Точніше – 39 і 9.
Кадзухіко зітхнув.
– І де він ухитрився підхопити таке? – воєнний зі співчуттям подивився на хлопця.
– Певно, від тебе підчепив.
– Скоріше від тебе. Мікроби на отруту клюють, а твій язик нею так і сочиться.
Помовчали.
– Ну, днів три-чотири він точно не встане,– озвався нарешті Кадзухіко. – Будеш брати відпускні, чи мені з ним посидіти?
– У мене роботи зараз немає, так що я сам,– відгукнувся Гінгецу.
– Як завжди, сама суворість,– Рюу розвів руками. – Ну, тоді мені робити більше тут нічого. Як щось потрібно буде – дзвони,– з цими словами воєнний встав і попрямував до виходу.
– Не забудь двері за собою зачинити,– гукнув йому вслід Гінгецу.

 

Величезний екран на цілу стіну світився й мерехтів. Його гігантське тло було розбите на безліч прямокутників, які разом відображали все приміщення, в якому жив чотирилисник.
Шюу безгучно підійшов до Коу. Стара жінка стояла біля екрану, задивившись на одну з незчисленних картинок. На ній, обхопивши коліна руками, сиділа дівчинка років чотирнадцяти. В її очах була якась порожнеча.
– Що це з чотирилисником? – старечий голос раптово різко прозвучав між металевих стін. Коу не обернулася.
– Суу завжди така, коли щось трапляється з кимось іншим з проекту «Clover»,– тихо відповіла вона.
– І що ж зараз?
– Судячи з її поведінки, постраждав хтось сильний. Скоріше за все, трилисник.
– Але якби з трилисником щось трапилось, підполковник Гінгецу мав би нам доповісти. Хіба не так? – голос Шюу через ржаве відлуння звучав неприродньо.
– Не забувайте, є ще один,– ухильно відповіда Коу.
– Мої люди, приставлені до А, не поставляли рапорту.
– Може, вони не знають...
– Не знають? – Маг скептично вигнув брову. Коу промовчала. – В будь-якому випадку потрібно зв'язатись з підполковником Гінгецу,– Шюу різко розвернувся і попрямував до виходу.

 

Перед очима темрява. В'язка, смоляниста, вона забивається в горло і не дає дихати. В голові паморочиться, і підлога весь час вислизає з-під ніг. Хоча чи справді підлога? Те, що навколо, скоріше нагадує драглисту землю.
Помалу світлішає, чується дзюркіт води, і дихати стає трохи легше. Рану вдається звестись на ноги, і він бачить, що знаходиться на величезному затягнутому туманом полі. Куди не глянь – розстилається м'яке море конюшини. Ніжно-бузкові голівки квіток хилитаються під нечутним вітром, їхній аромат піднімається над землею і поволі лине до хлопця. Він вдихає його – і раптом розуміє, що це запах напіврозкладених трупів.
Затуливши рота рукою, Ран падає на коліна. Зелене море розверзається, і на поверхню простягаються недотлілі дитячі руки. Де лише кісткою, а де – зі шматками плоті, вони тягнуться до хлопця. Той схоплюється на тремтячі ноги, намагається втекти, але незчисленні пальці все розривають і розривають землю навколо.
– Ти – такий самий, як ми. Ти маєш бути  нами,– шепочуть тисячі голосів. – Чому ми гниємо під землею, а ти живий, ходиш, смієшся? Хіба це справедливо?! Ти маєш приєднатися до нас!
– Ні!! Відпустіть!!! – хлопець намагається вирватись, але руки тримають міцно. В каламутному небі з'являється якась невиразна цятка. Вона швидко наближається, і Ран бачить, що це величезний альбатрос. Його здоровенні крила ніби розсікають світ навпіл. Полотно реальності сиплеться скалками, зникають змертвілі руки, і хлопець з криком падає у чорну прірву.
Здається, падіння триває вічність. Навколо лише пітьма, вона тягнеться звідусіль і намагається поглинути, розчинити в собі. З останніх сил Ран простягає руку в порожнечу, і хтось далекий, але водночас присутній тут, ловить її. Падіння заповільнюється, і, ніби враз отримавши крила, хлопець повільно ширяє над пусткою мороку. Поступово внизу починає світлішати, тепер там можна розрізнити кімнату.
Троє хлопчиків. Одного віку, одинаково вдягнуті, вони схожі на трійняток. Перший стоїть, дивлячись на другого, і в його погляді читається всепоглинаюча ненависть. Тріскотять електричні розряди, і третій хлопчик повисає на першому. З його очей градом котяться сльози. Ніби забувши про все на світі, він благає його про щось, але перший не чує. Його красиве лице перекошує гримаса ненависті, і з грудей другого бризкає шлейф крові. Третій хлопчик захлинається криком. Він безсило опускається на підлогу, по його щоках котяться сльози. Перший обертається: тепер на його обличчі лагідна напівусмішка. Опускаючись на коліна поряд з третім, він обіймає його і щось ніжно йому шепоче. Той не відповідає.
– Ні!!! Перестань!! Перестань!!! – Ран намагається сховатися від цієї картини, але вона знову і знову стає перед його зором.
– Перестань!!! Перестань!!! Перестань!!! Перестань!!!
Ніби від його крику світ знову надломлюється і починає падати в порожнечу.

 

Він поволі розплющив повіки. Кімната розпливалася перед очима, готова в будь-яку мить назад провалитись в галюцинації. «Ні... Тільки не знову...»– промайнула невиразна думка в запаленому мозку. Тільки не бачити більше того, що в мареннях виплило з глибин пам'яті.
Ран кліпнув, намагаючись зосередитись на реальності. Він був у своїй кімнаті, у ліжку. Завіси були щільно зсунуті, поряд, на тумбочці, стояли якісь ліки і склянка води.
– Ні, з ним усе гаразд.
Хлопець повернув голову на звук. Біля його ліжка на кріслі сидів Гінгецу. Відвернувшись, він з кимось розмовляв, але його ліва рука міцно тримала ослаблу долоню Рана. Пальці були приємно прохолодними.
– Все гаразд. Просто легка застуда,– повторив співрозмовнику підполковник. Хлопець ледь прислухався – і зміг почути тріскучий голос генерала Шюу.
– «Гінгецу, ви розумієте, що повинні повідомляти про будь-які зміни у стані трилисника?»– страрець був не на жарт роздратований. Чоловік, одначе, не виявляв ніяких емоцій.
– Я ж сказав, що нічого серйозного,– знову мовив він. Шюу фиркнув, хоча через шуми на лінії це звучало скоріше як кашель.
– «Гаразд. На цей раз я спущу вам таке недбальство, але надалі воно буде розглядатися як невиконання ваших прямих обов'язків»,– старець востаннє гнівно блиснув очима на моніторі і відключився. Гінгецу втомлено зітхнув: дістали вже ці старпери.
– Гінгецу-сан...
Чоловік обернувся. Ран лежав, розплющивши очі, і дивився на нього.
– Чому.. чому ви не сказали?..
– А ти хотів би, щоб вони прислали по тебе людей з Інституту?
– Ні... але..
– То що не так?
Хлопець змовчав.
– Тобі потрібно випити ліків,– відпустивши його руку, Гінгецу встав і підійшов до тумбочки. Взяв звідти якісь таблетки, склянку води, потім допоміг Рану сісти і випити це все.
– Спи. Тобі потрібно відсипатись,– підполковник приклав до його лоба руку, міряючи температуру. – Ніби трохи спадає.
Хлопець знову відкинувся на подушку. Чи то від втоми, чи від випитих ліків повіки почали злипатися. «Тільки не назад. Не в глибину кошмарів»,– благально подумав Ран. Його рука судомно зім'яла покривало.
Прохолодна міцна долоня торкнулася його стиснутих пальців, і страх якось відразу ж відступив.
– Спи,– повторив глибокий надійни голос, і хлопець поволі сповз у темряву без сновидінь.

 

– Господи, Гінгецу, чого ти так довго?! – Кадзухіко, здавалось, вже знудився чекати за дверима.
– Скоріше заходь,– підполковник доволі різко зачинив за гостем двері. Рюу косо зиркнув на нього, але нічого не сказав. Вони пройшли в кімнату й сіли один напроти одного. Кадзухіко, було, дістав пачку сигарет, але Гінгецу заперечно хитнув головою.
– А, точно, після появи Рана «ніякого курива в домі»,– Рюу ледь скривився. – Педофіл ти хріновий.
– Спробуй сказати це ще раз,– кутик рота підполковника роздратовано сіпнувся. Кадзухіко звузив очі.
– А як і спробую?
Зависла напружена мовчанка.
– Пхе, і чого ти в такому паршивому настрої? – Рюу відкинув голову на спинку крісла.
– Менше дурного говори – менше дратуватись буду,– схрестиши руки на грудях, відповів йому Гінгецу. – То чого ти, власне, заявився?
– Хотів тобі сказати, що передумав звільнятись.
Підполковник здивовано підняв брову.
– І чого б це? Ти мені всі вуха прогудів своєю відставкою, а тепер раптом відмовляєшся?
На обличчі Кадзухіко з'явилась усмішка.
– Просто я подумав,– поволі промовив він,– що мені потрібно багато грошей для подарунків Орусі.
– Отже, все настільки меркантильно? – підполковник глумливо звів брову. Рюу тільки відмахнувся.
– Та ну тебе! Така жінка, як вона, заслуговує найкращого,– його обличчя сяяло гордістю. – До речі, вона запрошувала тебе на свій черговий концерт. Прийдеш?
– Ну, не знаю... – Гінгецу замислився.
В кімнату тихо зайшов Ран.
– Добрий ранок,– він звично усміхнувся підполковнику. – О, у нас гості.
– А, привіт! – Кадзухіко весело махнув рукою хлопцю. – Як твої справи?
– Нормально,– той відкинув з лоба неслухняні темні пасма і знову усміхнувся. – Зробити вам чаю? Чи, може, в такий час краще кави?
– Давай, напевне, кави... – мить повагавшись, відповів Рюу. Потім раптом схопився на ноги. – Ране! Ти якого біса встаєш?! Тобі ще відлежуватись і відлежуватись!!
– Та все гаразд. Я нормально себе почуваю,– заспокійливо мовив хлопець, але, немов, спростовуючи свої слова, раптом хитнувся, вчепившись пальцями в край буфету. Кадзухіко підбіг до нього:
– Бігом марш в постіль! І ніяких перенапружень!
– Але...
Міцна рука підхопила хлопця під лікоть. Він підвів погляд:
– Гінгецу-сан...
Підполковник мовчки повів Рана геть з кімнати, покинувши Рюу стояти насамоті. Дійшовши до потрібних дверей, він прочинив їх і зупинився.
– Ти хочеш, щоб температура знову піднялася?
– Ні, але... Гінгецу-сан...
– Тоді краще дочекайся, поки хвороба пройде повністю. І відучайся вже «викати», ми, все-таки, не чужі,– чоловік відпустив лікоть Рана і ледь відступив назад. Затримавшись секунди на дві, хлопець поволі кивнув. Востаннє глянувши на підполковника, він зачнив за собою двері.
Коли Гінгецу повернувся у вітальню, Кадзухіко знову сидів у кріслі.
– Ну, як? – його пальці перебирали ланцюжок пенсне.
– Ліг,– коротко відповів чоловік і собі сів у крісло.
– От уже... – Рюу зітхнув. Помовчавши кілька секунд, він зиркнув на давнього друга. – То що, підеш на концерт?
– Піду,– всього мить повагавшись, відповів Гінгецу.

Написано: 02.06.2009
Опубліковано: 18.08.2009
Автор: Magnolia

    Нове UAnime RSS
Манґа
Кантата кішки
повністю
 
Манґа
Тату
повністю
 
Манґа
Пташина Кав’ярня!
част. 10
 
Манґа
Сага про Вінланд
том 10
 
Манґа
Ванпанчмен
част. 4-6
 
Субтитри
Однокласники
повні
 
Манґа
Планета Сутакола
том 1
 
Субтитри
Журнал теплих моментів
повні
 
Манґа
Дюрарара!!
том 4
 
Манґа
Ґанц: G
част. 6-9
 
 
2005-2017 © Mirra
Використання матеріалів з даного сайту можливе лише за умови обов'язкового погодження з усіма їхніми авторами та співавторами або з адміністрацією сайту, якщо інші автори або їхня контактна інформація не зазначені.