– Хо-хо-хо-хо! Хокуто, Велика і Єдина, прийшла, щоб накормити вас обідом! – з таким вигуком старша з двійняток Сумерагі ввірвалася у ветеринарну клініку Сакурадзука. Субару, який, хоч і жив змалку з сестрою, ніяк не міг звикнути до її ефектних появ, здригнувся.
– Хокуто-чян, н-не треба ж так лякати...
Дівчиина вмить розвернулася до брата.
– То ти що, вважаєш, що твоя сестра страшна настільки, що може когось налякати? – грізно насуваючись на нього, спитала вона.
– Т-та ні, я не це мав на увазі...
– Ну, хоча до чарівності Сей-чяна мені далеко, правда, Субару? – Хокуто грайливо підморгнула і, полишивши брата пекти раків, обернулась до Сакурадзуки: – Як справи, Сей-чян? Як робота?
Ветеринар усміхнувся своєю звичною м'якою усмішкою:
– Все чудово, Хокуто-чян, от тільки своєю ефектною появою ти налякала більшість тварин в моїй клініці.
– Ну, вибач, не хотіла, – дівчина безцеремонно усілась на стіл і замахала ногами. – Просто я за тебе й Субару переживаю. Я ж знаю, якщо вас власноруч не накормиш, то ви по кілька днів й ріски в рота можете не брати. А ви ж мій улюблений братик і його майбутній чоловік!
– Хокуто-чян, що ти таке кажеш!! – лице Субару було майже бурякового кольору.
– Але ж це правда, – старша Сумерагі й не думала зупинятись. – Ти любиш Сея, Сей любить тебе. Все прекрасно! Чекаю не дочекаюсь племінників!
– К-КОГО??? – перелякано схлипнув хлопець і, не витримавши, без тями сповз на підлогу. Хокуто здивовано зиркнула на брата.
– Здається, ти трохи перестаралась, Хокуто-чян, – Сейшіро підійшов, поміряв оммйоджі пульс.
– Можливо, – дівчина виглядала трохи спантеличеною.
– Я піду, покладу Субару-куна в іншій кімнаті, а ти зачекай тут, добре?
Сумерагі кивнула. Ветеринар підняв хлопця на руки і вийшов. Коли він повернувся, Хокуто все так само сиділа на столі, але її настрій змінився кардинально. Покусуючи ніготь великого пальця, вона задумливо дивилась кудись у даль. На її губах блукала якась печальна напівусмішка. Сейшіро аж здивувався, побачивши дівчину в такому нехарактерному їй настрої: зазвичай зі старшої Сумерагі енергія била ключем.
– Щось трапилось, Хокуто-чян?
– А?.. Та ні, нічого..
– Точно? Ти сама на себе не схожа.
Дівчина трохи покусала губи, а тоді раптом спитала:
– Сей-чян, що ти знаєш про сновидців?
– Ти ж з сім'ї оммйоджі! – сторопів Сакурадзука. – Ти повинна була проходити певне навчання, навіть якщо твої сили не такі великі, як у брата.
Хокуто лише роздратовано відмахнулася рукою.
– Ну, наскільки мені відомо, – озвався по хвилині мовчання ветеринар, – це люди, які бачать у своїх снах майбутнє. Цей дар вроджений, його не можна ніяк набути. І, здається, він зустрічається досить рідко та вимагає розвитку. Щоб стати справжнім сновидцем і повністю розкрити свої таланти, потрібно багато чим пожертвувати. Іноді навіть всіма іншими аспектами свого життя. В історії є випадки, коли сновидці відмовлялися від здатності ходити чи й взагалі рухатись, щоб хоч на крихту збільшити свій дар. Тому істинних, «розкритих» сновидців так мало.
– Сей-чян, а ти чув коли-небудь про таких сновидців, які б спали й не прокидались від самого свого народження?
– Від самого народження?! Такого не буває!
– От і я так думала... – дівчина схилила голову. Вона сиділа тихо, трохи ссутулившись, обличчя втратило всю свою звичну життєрадісність.
– Хокуто-чян?..
– А, Субару, ти вже прийшов до тями!! – старша Сумерагі притьмом спурхнула зі столу і повисла у брата на шиї. – Ну що, будемо обідати?
Оммйоджі невпевнено кивнув. Щойно його сестра сиділа з таким виразом на обличчі, що він почав був хвилюватись, але раптовий вибух енергії, звичний для Хокуто, збив його з пантелику.
Коли почали накривати на стіл, Сакурадзука непомітно нахилився до вуха дівчини.
– А чому ти не попросиш допомогти Субару-куна?
Старша Сумерагі подивилась на ветеринара з печальною усмішкою.
– Сей-чян, ти ж знаєш мого брата, – зітхнула вона. – Якщо я розкажу йому, він собі місця не буде знаходити, поки не вирішить цю проблему. Крім того, я хочу хоч раз зробити щось сама.
– По моєму, ти тільки й робиш все сама, – скельця окулярів Сакурадзуки здивовано блиснули. Дівчина опустила ножа, яким нарізала кабачок для салату.
– Нічого подібного, – усмішка зовсім зникла з її лиця. – У вирішальний момент завжди все залежить від Субару, я ж можу тільки чекати, коли він вернеться з роботи. І чи взагалі вернеться.
– Хокуто-чян, що ти таке говориш?! – міцна рука взяла старшу Сумерагі з плече і розвернула до Сейшіро. Чоловік пильно глянув їй у вічі.
– Хокуто, що зараз стоїть переді мною, зовсім не схожа на Хокуто, яку я так добре знаю, – твердо вимовив ветеринар. – Що з тобою трапилось? Розкажи все!
Дівчина стрепенулася.
– Ой, дійсно, так сумувати – зовсім не в моєму стилі! – її оббличчя розквіло звичною променистою усмішкою. – А! Вода в каструлі закипає! – і з цими словами старша Сумерагі кинулася до невеличкої електричної плити. До Сакурадзуки підійшов спантеличений Субару.
– Що це з Хокуто-чян сьогодні? – здивовано спитав він. Ветеринар лище знизав плечима. Всю другу половину дня вони провели разом. Дочекавшись закінчення роботи у клініці, двійнята з Сейшіро пішли гуляти. Години зо дві провели в караоке, потім поблукали по вечірньому парку.
Хокуто весь день здавалася вибитою з колії. Поки вона пам'ятала, що брат з Сакурадзукою дивляться на неї – поводилася, як завжди, але тільки-но про це забувала – на її обличчя набігала тінь. Врешті, не витримавши, Субару підійшов до сестри.
– Хокуто-чян, що це з тобою сьогодні? – він виглядав не на жарт стривоженим. – Щось трапилось? Я можу чимось допомогти?
Дівчина підвела розгублений погляд: здавалось, Сумерагі вихопив її з глибокої задуми. Та враз її очі зблиснули звичною рішучістю. Хокуто поклала руку братові на плече.
– Не переживай, Субару, все чудово! – вона променисто усміхнулась. Потім ступила крок назад, перевела погляд на Сейшіро, потім знову на Субару. – Напевне, я вже піду, – її голос повнився звичною життєрадісністю.
– Що, так швидко? – здивувався Сакурадзука. Дівчина кивнула.
– Я вважаю, що уже настав час залишити вас з братом наодинці, – вона підморгнула ветеринару. – А то у вас так і не було поки що нормальних побачень.
У Сумерагі від цих слів відібрало мову. Коли ж він нарешті зміг заговорити, його сестра відійшла уже на кілька десятків метрів.
– Хокуто-чян!!
Дівчина обернулася, і її обличчя сяяло від щирої усмішки.
– А ще.. Я хочу декого зробити його щасливим!!! – весело гукнула вона, махнула на прощання рукою і, розвернувшись, зникла в охоплюючій парк темряві. |
