Вітання Аніме та манґа українською
Головна Новини Аніме Манґа Статті Кузня Шрифти Форум Лінки
Йокай монстр

Авторизація
 

Йокай у сучасній культурі Японії. Частина 3. Наука про йокай

Йокай у сучасній культурі Японії. Частина 1. Вступ
Йокай у сучасній культурі Японії. Частина 2. Джерела походження йокай
Йокай у сучасній культурі Японії. Частина 3. Наука про йокай

Перші спроби вивчати «йокай» будувалися перш за все на намаганні зібрати їх разом, проте фактично питання про їхню справжність взагалі не ставилося. «Йокай» вважалися частиною вірувань людей – частиною японців. Початок епохи Мейдзі докорінно змінив ситуацію.

Західна раціоналізація, що прийшла разом із модернізацією, і встановленням в Японії 1873 року 24-х годинної доби, не тільки змінила ставлення японців до їхніх вірувань, а й розпочала епоху японських фольклорних студій. «Йокайґаку» («наука про йокай») – нова наукова дисципліна, покликана виділяти правдиву інформацію про йокай, від вигаданої, а також пояснювати за допомогою наукових знань різні містичні феномени. «Йокайґаку», яка стала мейнстрімом у японських фольклорних студіях винайшов буддистський філософ і вчитель Іноуе Енрьо (1858-1919 роки).

Іноуе Енрьо і становлення «йокайґаку»

Іноуе Енрьо народився в 1858 році в Етіґо (зараз префектура Нііґата). Це був період переходу з Бакумацу на Мейдзі і перетин двох епох сильно відобразилися на житті і поглядах Іноуе. Його батько був священиком в буддійському храмі. З дитинства Енрьо (Кісімару) добре володів англійською мовою і християнською класикою. Храм Хонґандзі відправив його вивчати «канґаку» (китайські вчення) до медика-науковця Ісіґуро Тандорі (1845-1941). Пізніше він навчався у вченого конфуціанця Кімури Донзо, читаючи західні і японські книги про природничу історію і інші науки.

В 1881 році Енрьо був зарахований на факультет літератури і філософії в Токійському університеті. Там він слухав курси з історії, літератури, китайської, індійської та західної філософії (Спенсера, Гегеля, Канта). Закінчивши університет у 1885 році, він двічі їздить до Європи – в 1888 і в 1902 рр.

Вивчаючи різні філософські і релігійні позиції, Енрьо гостро критикував християнство і вважав, що воно побудовано на опозиції до раціональності західної філософії. На думку Іноуе Енрьо, тільки індуїзм і буддизм, особливо дві буддистські секти махаяни Кеґон і Тендаі, з їхнім наголосом на «Рітай» (чисту причину), близькі до гегелівського «панлогізму» чи «пан-раціоналізму», так само як до модерних еволюціоністських теорій східних наук.

Іноуе Енрьо був переконаний в тому, що буддизм можна модернізувати через західну філософію, і це надихнуло його на створення власної школи, «Тецуґакукан», як першого навчального закладу в Японії, що вчить західної філософії японського мовою (в Токійському університеті цей предмет викладався англійською). Ця школа, яка на сьогоднішній день є університетом Тойо, відкрилася в 1887 році і фінансувалася за рахунок пожертв, зроблених Енрьо завдяки проведеним ним лекцій по всій країні.

В центрі ідеології модернізації буддизму Енрьо було переконання, що спершу треба знищити ірраціональні забобони і традиціїі, що вже вийшли з моди, але ще досі розповсюджені в Японії. Інтерес Енрьо до «йокай» був довготривалим і розпочався за кілька років до заснування «Тецуґакукан». Протягом кількох років він активно збирав дані про містичні феномени по всій країні. В газеті префектури Нііґата за серпень 1884 року є згадка про те, що Іноуе Енрьо, студент-філософ четвертокурсник Токійського університету приїхав, щоб дослідити місцевих монстрів («каібуцу»).

Будучи ще студентом, він брав участь у заснуванні «Фусіґі кенкюкай» («Спілки досліджень містичного»), метою якої було досліджувати дивні феномени всіх видів. На думку Ітіянаґі Хіротаки, побудована ця спілка була за моделлю «Британської спілки психічних досліджень» . В групу входили спеціалісти з різних галузей – від біологічних наук і медицини до літератури і філософії. В цей час Енрьо вперше публікує прохання про надання інформації про «дивні сни, привиди, кіцуне і танукі, тенґу, інуґамі, шаманізм, захоплення тіл, фізіогноміку, пророцтва та ін.» для того, щоб він міг дослідити їх з психологічної перспективи, записуючи факти про йокай з кожного регіону.

Хоча «Фусіґі кенкюкай» збиралися тільки тричі, Енрьо продовжив розміщувати оголошення про пошук інформації на різноманітні теми, і в 1885 році він почав писати про свої знахідки. Іноуе Енрьо вів пошук мови для опису предмету, який досліджував, і ми бачимо поступовий перехід від «фусіґі» до «йокай». Починаючи з публікацій «Йокайґаку коґі» («Лекцій з йокайґаку») в 1893 і 1894 рр., «йокайґаку» стає як назвою наукового дискурсу.

В книзі «Йокайґаку коґі», де більше ніж двісті сторінок, Енрьо досліджує предмет «йокай». Він пише про те, що Японія дуже змінилася за час модернізації. Але навіть попри це все ще, багато людей, яких потрібно просвітити. І він, Енрьо, хоче донести до людей «електричне світло знань» за допомогою своєї дисципліни «йокайґаку». До своєї смерті в 1919 році він продовжував вести лекції в Японії (і Китаї), і хоча Енрьо критикував народні вірування, він був чудовим вчителем, який намагався поділитися своїми знаннями і філософією з якнайбільшою кількістю людей.

Крім лекцій, Енрьо писав праці, які також були доступними для широкого спектру читачів. Він, наприклад, серіалізував видання в газеті «Йоміурі сінбун», пізніше зібрав ці статті і перевидав їх в «Йокай хяку-дан» («Сотня історій йокай», 1898 р.) і «Зоку йокай хяку-дан» («Продовження сотні історій йокай», 1900 р.). Фостер М. Д., називає ці короткі статі інкарнацією зібрань «хяку-моноґатарі» епохи Едо в епоху Мейдзі. Проте, замість того, щоб колекціонувати історії, які не можна було пояснити, Енрьо збирав такі, де було логічне пояснення, чи які підпадали під категорію того, що можна було пояснити. Енрьо систематично розв’язує кожну загадку, переносячи досвід з магічної реальності в реальність мирського. Наприклад, візьмемо короткий епізод, під цифрою 41, «Даі-каібуцу о торау» («Ловлячи великого монстра»):

«Кілька років тому, коли я ходив до особливої школи, один друг, який теж там був, піднімався інколи по полуночі, щоб піти в туалет. В коридорі він побачив величезного монстра («кібуцу»), що тихо стояв. Нічка була дуже темною, і не було нічого, що б могло пролити світло на цю ситуацію. Дивлячись на цю річ з підозрою, він запитав: «Хто ти?» – але ніхто не відповів. І ніхто не зрушив з місця. Отже, зібравши до купи всю свою відвагу і силу, він схопив річ обома руками. Це не був ні демон («оні»), а ні диявол («ма»), і не монстр («кібуцу»), і не злодій; коли він зрозумів, що це були два солом’яні контейнери для вугілля, що стояли один на одному, присунені до кутка коридору, він голосно розсміявся.»

Раціональне пояснення в тексті Енрьо робить те, що здається надприродним – природним, навіть трохи комічним, і звільняє читачів від чарів будь-яких містичних феноменів, які нібито відбуваються в реальному світі. Крім того, «Йокай хяку-дан» була ілюстрована, тому її любили читати на дозвіллі.

Енрьо пояснює, що у всесвіті є речі кількох типів:

  • незнані – «фусіґі», але вони не обов’язково є йокай;
  • дивні «ідзьо», з якими ми не стикаємося в повсякденному житті (ближче до визначення йокай);
  • комбінація «фусіґі» і «ідзьо», що дає «йокай».

Енрьо вважав, що завдяки своїм знанням науковці можуть точно сказати, що певна річ чи досвід не є «йокай». Проте завдання «йокайґаку» полягало не в тому, щоб придушити все містичне, а в тому, щоб відсортувати «какаі» (фальшиву містику) від «сінкаі» (правдивої містики).

Крім цього «какаі» і «сінкаі» входять в категорію «дзіккаі» (справжньої містики). Тут «какаі» пояснюються як природні феномени, які помилково переживають як «сінкай», тому що у того, хто їх переживає, недостатньо знань, щоб зрозуміти те, що вони насправді не є містичними. Поряд з «дзіккаі» є ще категорії «кьокай» (пуста (відсутня) містика), під яку підпадають «ґокаі» (помилкова містика – збіги, які вважають містичними) і «ґікай» (містика артефактів – містичний досвід від предметів, створених людьми).

Категорії йокай Іноуе Енрьо схожі за своїм сенсом до «індивідуальної онтологічної категорії», яка допомагала Торіямі Секіену створювати у вісімнадцятому столітті його власних монстрів. Проте, в Секіена дивні і містичні феномени є видимими як створіння, а Енрьо переміщує дивне і містичне всередину тіла і досвіду. Для нього йокай вже більше не зовнішні агенти, а уява людей, які (неправильно) інтерпретують навколишній світ. Енрьо переносить містичне з матеріального світу в індивідуальне суб’єктивне сприйняття.

Фостер М. Д. також зазначає, що Енрьо поділяє всю людську історію на три періоди: під час першого – давні люди вірили в те, що все має свій дух і що цього духа достатньо для пояснення усіх видів дивних речей; під час другого – вірили в існування безтілесного божественного тіла, відділеного від того, чим воно керує. А час в якому живе Енрьо – третя епоха – це епоха розвиненої науки, яка дозволяє пояснити правила («кісоку»), які регулюють природній світ. Енрьо, будучи представником третьої епохи, застосовує модерні знання до минулих містичних феноменів.

Недоліком праць Енрьо є те, що теоретично його визначення «йокай» має охоплювати і людські переживання досвіду, і одухотворених створінь, але практично він фокусується більше на створіннях і рухається до абстракції. Це також відображає той факт, що для «звичайного народу», в серця якого мав посвітити «електричним світлом знань» Енрьо, йокай-створіння були домінантною метафорою, через яку розуміли досвід дивного і містичного.

Янаґіта Куніо і «мінзокуґаку»

Майже через двадцять років після створення «йокайґаку», яку підтримувала держава своєю просвітницькою політикою, виникла інша течія в дискурсі про «йокай» – «мінзокуґаку» (в перекладі з яп. «фольклорні дослідження», «етнологія»). Її засновником вважають Янаґіту Куніо. «Мінзокуґаку» є протилежною за своїми поглядами до «йокайґаку», вона не вимагає пояснення містичних речей і феноменів, взагалі не ставить запитання про реальність містичного і «йокай», а тільки повертає японцям минуле, яке намагалися стерти політикою просвітництва в епоху Мейдзі.

Хоча ми говоримо в цьому розділі про Янаґіту Куніо як головного представника «мінзокуґаку», треба зазначити, що насправді ця дисципліна є відповідником етнології і має кілька течій. Посилаючись на праці Секі Кейґо – учня Янаґіти, Адам Бронзон виділяє у межах дисциплін «мінзокуґаку» «три окремі табори: один концентрується навколо Янаґіти Куніо і індуктивного компаративного етнологічного методу, який той використовував, намагаючись реконструювати транс історичну фігуру «звичайного народу»; другий концентрувався навколо Орікуті Сінобу і його дедуктивного текстуального методу в реконструкції транс історичного концепту «давніх часів», який існував в серцях народу; і третій – навколо Сібусави Кеізоу і його спроби реконструювати матеріальну культуру народу створюючи класичний музей («Attic Museum») в 1921 році. Тому потрібно брати до уваги той момент, що ми розглядаємо в цій роботі тільки течію Янаґіти, оскільки саме його школа досліджувала «йокай».

Найвідомішою працею Янаґіти Куніо (1875-1962 рр.) є «Тоно моноґатарі» («Історії Тоно»). Опублікована вона в 1910 році, тоді, коли вже було видно негативний влив західного капіталізму на японський світ. В «Тоно моноґатарі» Янаґіта заглиблює читача в аутентичне минуле Японії, «до земель населених танукі, куди ще не ступала нога західного філософа, де ще не проїжджав поїзд».

Попри те що багато легенд в «Тоно моноґатарі» розповідають про містичні феномени, монографія насправді не є присвячена саме йокай. За змістом вона нагадує більше «хяку-моноґатарі». В 119 коротких повістях, Янаґіта об’єднує різні містичні феномени – дивні смерті, ритуали і йокай. В нього Тоно (село) виступає як старий, несучасний, інший світ, де все ще живуть тенґу, кіцуне і каппа. Янаґіта використовує стиль письма «хеймен бьоса» (простий опис), який робить його книгу схожою на старі енциклопедії. Інколи його описи практично повторюють описи йокай із «Вакан сансаізуе»:

«Нерідко можна знайти слід каппи в піску, на березі річки. Особливо в день після дощу. Він схожий на слід мавпочки, бо великий палець на нозі є відділеним, як у людини на руках.»

«Тоно моноґатарі» свідчить про явний відхід від ідей Іноуе Енрьо і мислителів «бунмей-кайка» – органічних інтелектуалів японської державної політики просвітництва. Янаґіта Куніо вибрав вуаєризм замість дидактичного підходу Енрьо. «Мінзокуґаку» є маргінальною дисципліною, що протистоїть насильству в етнографії Японії. Підхід Янаґіти, на противагу Іноуе Енрьо, об’єднує «справжнє» і «видумане», надаючи їм обом право на існування.

тошікоші-собаУ есе Янаґіти Куніо 1917 року «Хітоцуме-козо» («Одноокий шахрай»), піднімається питання «хітоцуме-козо» – маленького антропоморфічного створіння з одним оком, однією ногою і довгим язиком – про яке Янаґіта пише, що він «має дуже мало варіацій опису, але легенда існує на більшості територій японських островів». Янаґіта вказує на те, що скоріш за все ця легенда з’явилася всюди одночасно (випадок, який етнологи називають «полігенезом»). Він пов’язує створення вірування про «хітоцуме-козо» з ритуалом жертвоприношення.

За рік до здійснення ритуалу ворожінням вибирали жертву, а «щоб вирізнити її з-поміж інших людей, можливо,виколювали їй одне око». Янаґіта припускає, що сам ритуал вже вийшов із вжитку, але збереглося уявлення про сакральний дух – «ґорьо» одноокої людини, який пізніше втрачає свій статус камі і стає йокай «хітоцуме-козо».

Важливою для нас тут є інтерпретація йокай: камі втрачають свій божественний статус і стають йокай. Ця концепція йокай є головною в «йокайґаку» Янаґіти.

Зрештою, концепція минулого Янаґіти залишається невиразною. Він натякає на розпливчасте уявлення у первісну епоху перед деградацією божеств до йокай, якусь початкову мить, коли знак і його референт все ще були близькими, і не було потрібно метафор.

Підхід Янаґіти зосереджувався на трьох основних точках:

  • збиранні і розподілі за категоріями «йокай» («Йокай мейі» («Словник йокай»));
  • розрізнення «йокай» і «юрей» (есе «Йокай данґі» («Дискусія про йокай», 1936 р.);
  • теорія деградації, за якою «йокай» розуміються як редуковані чи скинуті камі (есе «Хітоцуму-козо» («Одноокий шахрай»)).

В багатьох своїх есе Янаґіта Куніо не тільки наводить приклади великої кількості досвідів і легенд з «йокай», але ще й наголошує на потребі їх подальшого збирання. Найбільш систематичним є колекціонування в його «Йокай мейі» («Словник йокай»), який публікувався впродовж кількох місяців у 1938-1939 роках у журналі «Мінкан денсьо». Тут Янаґіта пропонує два принципи категоризації «йокай»: перший стосується місця, де вони з’являються – дороги, будинки, гори і водойми (найчастіше зустрічаються дороги), а другий фокусується на «ступені віри» («сінкодо но нотан»). На думку Фостера М. Д., цей «ступінь віри» нагадує вчення Енрьо, але Енрьо зосереджується на жінках, дітях і менш освіченому люду, тому для нього «ступінь віри» був індикатором освіти і психологічної схильності, тоді як для Янаґіти «ступінь віри» став мірою успішності Енрьо у викоренні вірувань у «йокай» за допомогою наукової раціональності.

На фоні досліджень «мінзокуґаку» виникла ще одна дискусія, яку розпочав Нісімура Сіндзі – історик Університету Васеди, своєю статтею у випуску журналу «Мінзоку» за листопад 1926 року. Нісімура піднімає питання, що стосується того, чи підходяща назва у самого журналу. Йдеться мова про два японські омофони, (обоє вимовляються як «мінзоку»), через які частково збігаються у своїх значеннях.

Нісімура пише, що «ми завжди використовуємо слово «мінзоку» («етнос» чи «етнічна група»), як синонім слова «нація». Беручи до уваги наповнення журналу, цікаво, чи «Мінзоку» («Фольклор») є правильною назвою? «Мінзоку» взяли як переклад для німецького терміну «Ethonologie» чи «Volkerkunde». Хоча ми завжди вживаємо англійський термін «Folklore», який переклали як «Мінзокуґаку», на думку Нісімури, «Мінзоку» («Фольклор») є кращим вибором. «Тому для цього журналу не підходить мати справу зі взаємозв’язками між культурою і фізичною структурою, які асоціюються із словом «мінзоку» («етнічна група»)» .

Хоча назва журналу не змінилася за час його існування, термін «мінзокуґаку» продовжували використовувати для позначення і «фольклорних студій», і «етнології». Через кілька років після дискусії про назву «Мінзоку» Янаґіта привласнює термін. В його дискурсі методу «Кйодо Сеікацу но Кенкюу-хоу» («Методі дослідження повсякдення рідного краю», 1935), Янаґіта пояснює свою теорію «мінзокуґаку однієї країни». Пізніше Янаґіта зізнається, що було вже запізно фольклорним студіям поглинати етнологію у формі компаративних фольклорних студій, враховуючи той факт, що важко змінити назву етнологічних інститутів, які спонсоруються державою. Замість цього, етнологія і фольклорні студії будуть обоє існувати у складних відносинах впродовж передвоєнного періоду. Поле досліджень етнологія ультимативно отримувала від інституцій, що за нею стояли. Тому Янаґіта повністю розмежовує «мінзокуґаку» з етнологію чи антропологію.

Хоча академічна думка Янаґіти відповідала сучасним йому трендам, це не дало «мінзокуґаку» можливості стати мейнстрімом. Проте саме маргінальність цих студій стала трампліном для їхнього підйому у повоєнний період.

Ема Цутому і «фузосікуґаку»

Поруч із дослідженнями йокай Іноуе Енрьо і Янаґіти Куніо ще один вчений взявся за цю справу. Оскільки його підхід відрізняється від двох головних течій теоретичного дискурсу «йокай», варто розглянути основні позиції його підходу.

Ема Цутому (1884-1979 рр.) дуже сильно покладався на письмові записи і хотів локалізувати «йокай» в історичному контексті. Як і Янаґіта, Ема підійшов до «йокай» не як до речей, що можуть бути пояснені чи пригнічені, а як до важливих агентів, що визначають японську самоідентифікацію. «Ніхон йокай-хенґе cі» («Японська історія Йокай-хенґе», 1923 р.) Еми є першою спробою після Енрьо створити таксономію містичних створінь і задокументувати зміну значення «йокай» в історії японської культури.

Ема був перш за все науковцем «фузокусіґаку» – дисципліни, присвяченої вивченню історії звичаїв і обрядів. «Фузокусіґаку» багато в чому схожа з «мінзокуґаку», і вони часто перетинаються і впливають одна на одну. Предмети їхніх досліджень є аморфними, вони постійно змінюються, і їх важко визначити. Крім того, обидві дисципліни часто фокусуються на тих самих питаннях – одяг, ритуали, їжа. Наприклад, вивчаючи як ткацтво і обряди поховань передаються від одного покоління до іншого шляхом усної трансмісії, чи відмінності одного регіону від іншого в цих звичаях, науковець «фузокусіґаку» має документувати загальні тенденції в моді одягу, і як вони відрізняються з кожним наступним поколінням. Дисципліну «фузокусіґаку» можна назвати культурною історією повсякденності.

«Ніхон йокай-хенґе сі» є культурною історією «йокай», що висвітлює як вони відрізнялися під час кожної наступної історичної епохи. Ема дуже чітко поділяє минуле: ера богів; епоха між правлінням Імператора Дзімму (600 р. до н. е.) до вторгнення буддизму (середина VI ст. нашої ери); епоха запровадження Буддизму до війни Онін (1467-1477); від війни Онін до кінця епохи Едо; і від Мейдзі до наших днів.

Для кожної з епох, Ема згадує численні літературні, фольклорні, історичні і релігійні тексти, включаючи міфо-історію «Кодзікі» (712 р.) і «Ніхон сьокі» (720 р.), і збірку повістей сецува «Ніхон рьокі», і «Кондзяку моноґатарі сю». Щодо епохи Токуґава, то він дуже покладається на збірку хяку-моноґатарі і каталоги Секіена, якими він детально ілюструє його власне есе.

Ема вказує на свою власну схему класифікації містичних створінь. Те, в чому він кардинально відрізняється від Секіена, Енрьо і Янаґіти – його термінологія – специфічне розрізнення «йокай» і «хенґе».

Ема Цутому пише, що якщо подивитися в більшість словників, ми побачимо, що «йокай» поєднують із «хенґе», і «хенґе» поєднують з «йокай»: два слова дають одне й те ж значення. Проте він вважає, що треба розділяти ці поняття, оскільки для нього «йокай» – неосяжна містика, неописанне; тоді як «хенґе» є чимось, що може зовнішньо змінювати свою особистість.

Також, він розділяє вміння змінювати форми («бакеру») на два типи:

  • «ґенсе-текі» (цього світу) – сюди відносяться такі створіння як кіцуне і танукі, які є живими істотами, що можуть змінювати форми;
  • «рінне-текі» (потойбіччя) – до цієї категорії входять «хенґе», які змінюються після своєї смерті, наприклад «юрей».

«Йокай» Ема визначає як щось, що має стабільний вигляд і відповідає одній із п’яти категорій форм – людини, тварини, рослини, матеріальних об’єктів (кібуцу) чи природних речей (сізенбуцу).

Ема сприймав «йокай» як справжній культурний феномен, показуючи, що його можна вивчати академічно, не заперечуючи їхню істинність.

Наука про «йокай» в другій половині XX-ХХІ ст.

Як вже зазначалося раніше, у довоєнний період «мінзокуґаку» Янаґіти знаходилося в опозиції до політики влади. Працю Янаґіти повністю розкритикували і фактично знецінили його вклад у науку. Проте у повоєнний період, після занепаду студій про «йокай», з’являються нові сподвижники цієї справи.

Секі Кейґо пробує відродити «мінзокуґаку», використовуючи старі моделі (Янаґіти Куніо і Орікуті Сінобу) як матрицю для майбутнього розвитку дисципліни. Секі закликає фольклористів залучити на свою користь втручання суміжних дисциплін (соціології і культурної антропології, етнології). Він намагається легітимізувати фольклорні студії конструюючи генеологію мінзокуґаку і показує теорію поза методологією фольклорних студій як позачасову, також він намагається зберегти поля, що знаходяться за межами статусу в їх історичній репрезентації дисципліни.

В 80-90 роки ХХ ст. антрополог і фольклорист Комацу Казухіко доклав багато зусиль, щоб відновити наукові дослідження «йокай». Його праця витікала з історичних пошуків інтерпретації «йокай» в контексті осягнення Японії та її культури. Назва його праці «Йокайґаку сінко» («Новий розгляд йокайґаку») 1994 року, відображає парадигму того, що «серце японців може побачити через йокай».

Комацу Казухіко пише, що «нова йокайґаку – це дисципліна, що досліджує йокай, створених людьми, йокай – як культурний феномен». Ця «йокайґаку» є мультидисциплінарною гуманітарною наукою, яка охоплює галузі літератури, антропології, історії, мистецтва, соціології і психології.

В одній із своїх статей Комацу Казухіко розглядає домашні предмети, які не хотіли викидати, тому японці почали їх одухотворювати, надаючи їм «рей» чи «тамасіі» (дух чи душу). Таким чином, пояснює він, з’явилися такі йокай як каса-обаке, тьоті-обаке та багато інших. Комацу Казухіко виділяє чотири основні характеристики «йокай»:

  • Вони з’являються тільки вночі, між сутінками і заходом сонця.
  • Духовна істота чи предмет часто можуть стати йокай, коли стають старими.
  • Мають вміння захоплювати людей і речі (цю здатність мають всі духовні створіння).
  • Схожість на людей із рогами (ознака суто оні, які на думку Комацу були переважаючими йокай впродовж всієї японської історії).

Хоча більша частина його роботи охоплює історію і культуру Японії, він залучає багато теоретичної літератури і іноземних науковців до проекту «йокайґаку», щоб порівнювати йокай в японській культурі та культурі інших країн.

У 2008 та 2009 роках вийшли ще дві його роботи пов’язані з дослідженнями йокай – «Hyakki Yako Emaki no Nazo» («Містика ночі процесії сотні демонів») і «Yokai Bunka Kenkyu no Saizensen» («Бібліотека студій культури йокай»).

Треба також згадати про «Kaii-Yokai Densho Database» – базу даних йокай і містичних історій, зібраних з японського фольклору. Її створив  Центр міжнародних досліджень японських студій (International Research Center for Japanese Studies), який на сьогодні очолює Комацу Казухіко, за його проектом у 2002 році. Визначальною характеристикою цієї бази даних є схожість з енциклопедією, проте вона заснована на дослідженнях у галузі японських фольклорних студій, і у ній повністю відсутній візуальний супровідний матеріал.

Школа привидів
Комацу Казухіко, 2012 рік

Недавно було створено схожий проект англійською мовою – «The Obakemono Project». Але на відміну від «Kaii-Yokai Densho Database», він зосереджується суто на «йокай», і майже до всіх його статей додані зображення. Звісно, цей проект є меш серйозним за попередній японський, але треба віддати йому належне – його мова є англійська, а «Kaii-Yokai Densho Database» написаний повністю японською. Крім того, «The Obakemono Project» теж користується сучасними дослідженнями дискурсу йокай для їхнього опису у статтях онлайн-енциклопедії. «The Obakemono Project» розширює коло читачів, даючи можливість їм познайомитися з конкретними «йокай» не виходячи з дому.

Проте крім Інтернет-джерел, з’явилися праці англійською мовою. Від книги Ґеральда Фіґаля, «Civilization and Monsters. Spirits of Modernity in Meiji Japan» («Цивілізація і монстри. Духи сучасності в Японії епохи Мейдзі», 1999 рік), починається справжнє відродження теоретичного дискурсу йокай. Його ґрунтовна праця з дослідження науки про «йокай» вплинула на дуже багатьох молодих дослідників 2000-х років. Детально вивчивши проблематику досліджень Іноуе Енрьо і Янаґіти Куніо, він показав шлях та методи теоретичних досліджень раннього дискурсу.

В одному з розділів книги Фостера М. Д. «Pandemonium and Parade. Japanese Monsters and the culture of Yokai» («Пандемоній і парад. Японські монстри і культура йокай»), виданій 2009 року, теж розглядається наука про йокай епохи модернізації Мейдзі, але тут вона розглядається в історичному контексті становлення і розвитку фольклорних студій по йокай. Праця Фостера М. Д. свідчить вже не тільки про інтерес до нової «йокайґаку», а практичне застосування усього теоретичного багажу на новому предметі – йокай у сучасній візуальній та повсякденній культурі.

Так само у своїй праці Норіко Т. Рейдер вже не просто розглядає предмет «оні» як щось, що вже відійшло в минуле, а залучає масову візуальні культуру як місце, де вижили народні вірування.

Отже в кінці першого десятиліття ХХІ ст. ми бачимо відродження дискурсу «йокай». З кожним роком з’являються все більше різних проектів і праць сучасних дослідників. «Йокай» знову почали сприймати як серйозний предмет для досліджень, який є дуже важливим елементом у визначенні японської самоідентифікації.

Опубліковано: 09.07.2012
Автор: Ніна Глех-Роменська (bills_spirit)
Коректура: Mirra

    Нове UAnime RSS
Манґа
Сага про Вінланд
том 11
 
Манґа
Кантата кішки
повністю
 
Манґа
Тату
повністю
 
Манґа
Пташина Кав’ярня!
част. 10
 
Манґа
Ванпанчмен
част. 4-6
 
Субтитри
Однокласники
повні
 
Манґа
Планета Сутакола
том 1
 
Субтитри
Журнал теплих моментів
повні
 
Манґа
Дюрарара!!
том 4
 
Манґа
Ґанц: G
част. 6-9
 
 
2005-2017 © Mirra
Використання матеріалів з даного сайту можливе лише за умови обов'язкового погодження з усіма їхніми авторами та співавторами або з адміністрацією сайту, якщо інші автори або їхня контактна інформація не зазначені.